— Ми до вас не хотіли йти, але нам подарувала сертифікат до вас наша хресна, — постійно сміючись розповідає вона. — Наша хресна, хахахаха, вона така дивна, хахахаха, зовсім не знає Олічку, хахаха.

(Мене хахахакання починає дратувати, та я дратування тримаю в собі, незнаючи як саме варто попросити аби припинили хаахахакати).

— Вона постійно думає, хахаха, що Олічка щось може зробити руками. Вона ж нічого такого не любить, хахахаха. Вона ніколи нічого не робить, ніяких саморобок, нічого в школі, руки-крюки, хахаха.

Олічка схрестила руки на грудях і з-під лоба дивиться на матір, вип’ячуючи нижню губу та насуплюючи брови.

— Олю, ти не любиш нічого ні ліпити, ні майструвати? Тобі не подобається? — запитую я, присівши, — аби бути однакового зросту з дитиною.

Уявляю її відповіді та проговорюю контраргументи.
— Я б хотіла, але мама каже, що нічого не вийде. “Не псуй” — мама каже, — насуплено відповідає Оля.
— Ну та нашо ж псувати все коли нічого не вийде? От кольоровий папір і фломастери — постійно. Я тобі казала нічого не вийде от і не берися. Ти тільки псувати вмієш. — вже не так інтенсивно хіхікаючи, мама згори гукає до нас.
— Ти ж отак з першого класу: все доводиться за тебе робити, щоб хоч якусь оцінку мала нормальну. Псувати — ось все що вона вміє, — говорить до мене, аж торкається мого плеча. — Мені все доводиться робити замість неї. А тут от сертифікат нам подарували, і тому ми й прийшли, аби він не пропав, — каже вона простягаючи сертифікат з вказаною кількістю годин.
— Він на одну особу, і тому, сідайте, будь ласка, на лавку, поки ми будемо з Олею працювати. Якщо хочете, фотографуйте дитину чи те, що вона робить, але так аби вона не відволікалася. Також, будь ласка, жодним
чином не допомагайте та не відволікайте Олічку.
— А ліпити разом з нею можна, ну допомагати?
— Я буду допомагати, якщо раптом не буде виходити. Вам двом ліпити разом не вийде — ви будете заважати. Якщо хочете — підіть кудись на двір і поверніться за годину.
— Добре. Я краще піду, оскільки ви такий суворий. А ти старайся мене не позорити і роби все добре.

Звісно, Олічка робила все добре: вона зробила мисочку для дідуся (бо він любить салати) та горнятко для тата (аби він пив чай). Олічка розповідала, що мама їй дійсно рідко дозволяє щось робити, бо боїться, що вона все зіпсує. І мама за неї малює та робить саморобки та інші цікаві проекти до школи. І так все ще з садку. Бо мама хоче аби у дитини були добрі оцінки.

Мама Олічки, коли повернулася, дуже приємно здивувалася, коли побачила, що Олічка виліпила. Ще більше здивувалася коли взнала, що Олічка робила все сама. Олічка сама гордо про це повідомила ледве
не криком: однією рукою показуючи на посуд, а вказівним пальцем тикаючи собі в груди. Вона пишалася собою, і нею пишався я, хоч і мінімально причетний до її гордості за себе — я просто дозволив їй
працювати та підказував.

Мої намагання мамі якось пояснити, що варто дитині дозволяти вчитися самостійно мабуть залишилися без розгляду. Сподіваюся, за той час, що у нас є у сертифікаті, ми зможемо виробити в Олічки звичку до самостійної роботи, та намагання протистояти маминій «допомозі».

Я не знаю хто ця хресна, яка у мене купила для Олічки сертифікат, але вона молодець: дитина стає самостійною і їй це подобається.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.