Багатьох відвідувачів моєї майстерні впізнаю на вулицях за привітними посмішками. Впізнаю і пригадую, які саме речі вони у мене виготовили — їх роботи у моїй пам’яті пов’язуються з обличчями авторів. Коли виробів дуже багато, я їх не запам’ятовую зовсім чи майже зовсім, тоді просто запам’ятовую усміхнене обличчя автора. Так трапилося, що всі у мене усміхаються і я дуже цьому радий.

Юля запам’яталася особливо, хоча нічого так і не виготовила. Запам’яталася саме тому, що так нічого і не виготовила, хоча дуже хотіла і ще тому, що мала леопардовий костюм і яскравий макіяж. Ще вона запам’яталася мені сильною впевненістю. Я б навіть трохи впевненості купив у неї та роздав невпевненим у собі.

Вона зразу сказала, що у неї вийде сьогодні столовий сервіз для 12 осіб.

— Щасс сяду і зроблю, — сказала вона, — працювати на крузі дуже просто, я всьо знаю.
— Може показати вам, як саме працює мій гончарний круг, аби вам легше працювалося? — спитав я та отримав рішучу відмову та небажання витрачати на це час.

Вона попросила двокілограмовий шматок глини для супниці. “Великої такої, з якої черпаюсь суп і наливають порціями в миски,” — уточнила вона.

Хоче почати саме з супниці і ні з чого меншого чи простішого, бо “вона сильна і самодостатня жінка, яка не потребує підказок чоловіків і достатньо впевнена у собі аби зробити все самостійно”. “Охніфігасобі,” — подумав я і видав глину, хоча треба було ввімкнути камеру, бо те, що було далі було б шикарними кадрами.

Юля розігнала круг до таких великих обертів, на яких навіть я не працюю ніколи, сильно кинула глину в диск, зовсім не потрапивши в середину. Пальцями розчепіреними почала різко вгризатися в глину. Пальці однієї руки розривали глину на шмаття, а іншою рукою вона старалась втримати глину на диску та вирівняти її.

За кілька секунд такої роботи у неї на волоссі була глина. Ще за пів хвилини вона нарешті зупинила круг і глина перестала дриздати по майстерні.

— Пачєму у міня нічіво нє палучаєцца?! — спитала вона.
— Не знаю, – кажу я, — мабуть тому, що ви не так ставите руки, і не правильну обрали швидкість. Може, краще спробувати з меншими шматками, я вам покажу як, ви спробуєте і у вас почне виходити.
— Нєт, я сама, – гордо промовила і жестом попросила ще глини.

Вона спробувала ще кілька разів, і навіть додавала до роботи вереск та міміку. Нічого не виходило. Мої намагання втрутитись і допомогти вона присікала одразу словами: “дадада, я знаю, ета же всьо ачівідна.”

Аж раптом:
— Німагу, — каже, — сьогодня шота бурі магнітні відіма. — І подивилась вгору вверх таким поглядом, що я глянув туди теж, та замість бурь помітив лише стелю. Рідну стелю майстерні, без жодних бурь.
— Спершу ви зрозумієте як це працює, і потрохи почнете самі управляти цим процесом. Ви навчитесь, але не факт, що саме сьогодні, — кажу їй.
— Я хотіла сєрвіз сьогодні подарить, а от через вас і ваш ютюб у мене сплашноє расстройство, — обурилась і по-дитячому надула губу очікуючи, мабуть, моїх втішань чи заспокоєнь. Та ніфіга такого не було, лише сказав, що треба навчатися і тоді все вийде.

Вона пішла дивуюючись, чому виготовити сервіз не можливо одразу, треба практикувати і вчитися. Мої аргументи, що виготовляючи вона вчиться і зробить все таким як захоче, що в неї може вийти унікальний посуд, а не попсовий, її дуже дивували.

Мене дивує її впевненість у власних силах, навіть трохи впевненості купив би у неї та роздав не впевненим у собі. Хоча така впевненість іноді шкідлива — от їй вона ніфіга не помогла, а мене лише повеселила.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *