То було давно. Дуже давно. Телефони були кнопкові, зі соцмереж був лише ЖЖ. Я мав роботу, яку не любив, те, що я там робив нагадувало чимось роботу прислуги: принеси, подай, йди геть, не заважай. Я був маленьким гвинтиком великої машини і сумував, бо за кермом машини був не я і вся вона була не моя. Те, що я тоді створював було суто віртуальним продуктом: новини, фотографії, інтерв’ю і вся така фігня на задану тему.  Я не створював нічого матеріального, нічого такого, чим можна похвалитися, нічого, що може сподобатися людям. Це, мабуть, і дратувало мене найбільше.

Я випадково познайомився з дівчиною, яка дала мені шматок шамоту (суміш глини і кераміки) і я виліпив якогось дивного ангелика (він більше схожий на чужого з фільму «Чужий» ніж на ангела). В мене вийшов якийсь матеріальний продукт і мені це сподобалося.

Далі та ж дівчина навчила ліпити прикраси (сережки та медальйони) і я по-трохи придумав як їх збувати. На той час ліплення прикрас займало дійсно весь мій вільний час – після роботи і до пізнього вечора. Випалювати (то такий технологічний процес, відбувається за дуже високих температур у спеціальних печах) я не мав де, доводилося їздити і шукати у кого така пічка є, при перевезенні часто все ламалося і виходило не таким як хотілося. Та я не нив, а далі вчився пізнавати технологію на власному гіркому досвіді , часто ні фіга не розуміючи і діючи за інтуїцією. Вона часто підводила, як і значні прогалини у технології. У мене виходили медальйони та сережки, а люди які виготовляють посуд здавалися таємничими напівбогами, які сидять високо на хмарах та посміюються з мене у пишні вуса.

Моя участь у ярмарках та фестивалях (вже після перших продажів у ЖЖ) довела – у мене дуже хороший товар, його беруть в руки і купують, часто хвалять і не завжди запитують ціну, коли обирають. “Я на правильному шляху”, – подумав я. – “Треба збільшувати оберти виробництва та реалізації”, – вирішив. – “Треба знаходити приміщення та обладнати у ньому майстерню, вдома вже не вийде працювати.” Ті замовлення, які були тоді – займали надто багато простору в квартирі, ще й донька була крихітною і я боявся, аби вона не надихалася пилюки, яка утворюється при чищенні глини.

За все літо я лише одні вихідні був у Львові. Я їздив на усі фестивалі, до яких міг дістатися. Іноді з кількома пересадками, хтозна-де на хто-зна якому виді транспорту. Це виснажувало до чортиків. Але надихало, бо я бачив прямий прибуток від того, що придумав, і від того, що мені подобається.

Я знайомився з цікавими людьми, які надихали мене прикладами втілення своїх мрій. Все було добре, я повертався вранці у понеділок, вмивався і йшов на роботу на 9:00 і працював до 18:00. В ввечері п’ятниці –
знову кудись їхав. Я вів чіткий облік фінансів, витрачених та здобутих. І коли прибуток став перевищувати зарплату, я зрозумів – з роботи треба валити нафіг. Все просто: на себе я працюю менше, а отримую більше. “То навіщо витрачати весь інший час?” – подумав я та й звільнився. Жодного разу про це не пошкодував. Це, здається, було на третій рік від початку моєї їзди по фестивалях і спроб продавати в неті.

Згадуючи це все, я розумію, що був дуже впертий і дуже вірив, що все в мене вийде. Моральна підтримка допомагала, а всі, хто не вірив, що у мене щось вийде були уважно вислухані – я зважав на думку кожного, особливо тих, хто пхався з порадами. Я слухав усі поради, боявся пропустити щось дійсно мудре особливо від людей, які мають квартири і авта подаровані батьками, які працюють за кордоном, і розвивався як хотів. Я часто чув фразу: “Я знаю, що треба робити, аби розбагатіти займаючись керамікою!” та у
мене була відповідь: “Замов у мене 1000 цих штук з великою знижкою, продай і розбагатієш.” Радники переставали радити)). Я слухав усіх, але в роботі керувався власними, дивними відчуттями та впертістю.

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *